За тридцять років за кермом молоковоза Леонід Олексійович вивчив дорогу від Вербівки до міста краще, ніж власну кухню. Він знав, де після відлиги вилазить вибоїна, біля якого стовпа взимку переметає і о котрій над Дубовим гаєм починає сіріти небо. На цій дорозі його вже ніщо не дивувало.
Тому, коли фари вихопили на узбіччі біле кошлате щось, він подумав: заєць. Або шматок пакета, прибитий вітром до снігу.
Але заєць не сидить так рівно. І пакет не дивиться тобі вслід.
Леонід Олексійович загальмував. Для нього це був майже злочuн: у цистерні три тонни ранкового молока з ферми, на молокозаводі чекають до сьомої, а він за всі роки не зупинявся на трасі без причини жодного разу. Навіть коли термос із чаєм перекинувся йому на коліна, доїхав мокрий, але вчасно.
Він вистрибнув із кабіни, і мороз одразу вхопив за щоки. Вісімнадцять нижче нуля, сніг рипів під чоботами, як нова шкіра.
На узбіччі сидів кіт. Великий, пухнастий, білий настільки, що зливався б зі снігом, якби не рожевий ніс. На голові в нього лежала шапка інею, вуса взялися льодом. Кіт не тікав і не нявкав. Сидів, заплющивши очі, і терпів вітер, що кидав йому в морду сніжну крупу.
— Ну і що ти тут робиш, пане? — хрипко спитав Леонід Олексійович. — Тут тобі не вітальня.
Кіт розплющив одне око. Потім друге. Підвівся, трохи похитнувшись на задубілих лапах, і обережно ступив назустріч. Тоді водій побачив хвіст. Білий, як усе інше, а на самому кінчику сіра пляма, наче кіт колись умочив його в попіл.
У Леоніда Олексійовича похололо в грудях сильніше, ніж від морозу.
— Сніжок? — тихо сказав він.
Кіт підійшов і вперся лобом йому в чобіт.
* * *
Лідія Степанівна приїжджала у Вербівку щотравня, десять років поспіль. Ставила на підвіконня своєї хатинки біля ставка горщик із геранню, а поруч із геранню вмощувався білий кіт і до вересня звідти майже не злазив. Хата була скромна, з вікнами, які давно просили нових рам, зате з вишнею під ганком.
Жінка вона була сувора. Колишня вчителька математики, яка й на пенсії говорила так, ніби ставила оцінку. Сусіди її поважали і трохи побоювалися. Леонід Олексійович жив навпроти, через дорогу, і за ці роки звик, що влітку хтось о шостій ранку поливає грядку й сварить кота за розкопану моркву.
Минулого вересня вона приїхала востаннє. Дуже схудла, ходила повільно, трималася за паркан. Якось увечері покликала його через дорогу.
— Льоню, я в тебе одне попрошу. Тільки не перебивай.
— Ну.
— Якщо зі мною щось буде, Максим кота не візьме. Він не поганий хлопець, просто в нього зараз інше в голові. Київ, робота, орендована квартира. Забереш Сніжка?
— Лідо, та що ти таке кажеш. Ще мене переживеш.
— Я питаю: забереш?
Він подивився на кота, що сидів на підвіконні й жмурився на захід.
— Заберу.
— От і добре, — сказала вона так, як колись, мабуть, казала учням, які нарешті розв’язали задачу. І більше про це не говорила.
У грудні з міста подзвонила її знайома і сказала, що Лідії Степанівни не стало. Леонід Олексійович тоді довго стояв посеред двору з телефоном у руці. Про кота він подумав наступного дня. Вирішив, що племінник забрав його до себе, адже не викине ж людина тітчиного улюбленця. Номера Максима в нього не було, а шукати було якось незручно.
Виявилося, дарма він так думав.
* * *
Максим за ту зиму постарів років на п’ять. Так він сам відчував.
Тітка Ліда забрала його до себе, коли йому було шістнадцять. Вона виховувала його так само, як учила дробів: по пунктах, без поблажок і з постійними перевірками. О котрій прийшов, чому від куртки пахне димом, де конспект. Він тоді не міг дочекатися, коли вступить до університету і поїде. Поїхав. Дзвонив їй раз на тиждень, по неділях, і розмова рідко тривала більше п’яти хвилин.
А потім вона захворіла, і все, що вона роками тримала сама, лягло на нього.
Похоpон. Нотаріус, черги й папери для оформлення спадщини. Однокімнатна квартира, в якій за місяці хвороби набігло одинадцять тисяч грuвень боргу за комуналку. Ріелтор, який з порога сказав, що продаж нерухомості з таким мотлохом усередині — це мінус третина ціни, тож усе треба вивезти. Сервант, коробки з учнівськими зошитами, банки з варенням, датованим минулою весною. І ще хата у Вербівці, на яку вже знайшовся покупець.
І кіт.
Кіт ходив за Максимом по квартирі, поки той виносив мішки, лягав на тітчину подушку і вночі кричав так, що сусідка знизу стукала по батареї. До Києва його везти було нікуди: господиня орендованої квартири ще при заселенні сказала, що з тваринами «навіть не думай». Максим пробував роздати, писав оголошення в соцмережах. Відгукнувся один чоловік, спитав, чи кіт породистий, і зник.
Того вечора Максим поїхав у Вербівку, щоб зранку показати хату покупцеві. Кота посадив на заднє сидіння, сам не до кінця розуміючи навіщо. Всю дорогу Сніжок мовчав, і від цього було ще гірше.
Перед Дубовим гаєм Максим пригальмував. Дорога була порожня, темна, з обох боків стояли чорні дерева.
«У лісі миші, — сказав він собі. — Він кіт, не пропаде. До села два кілометри, хтось підбере».
Десь усередині ворухнулося щось незручне, але він швидко його придушив. Ще тітка казала: «Не розкисай». От і не розкисатиме.
Він відчинив задні дверцята.
— Ну, чого витріщився? Виходь! — сказав голосніше, ніж треба, наче сам себе підганяв.
Кіт повільно вибрався на сніг і сів. Не побіг до лісу, не кинувся назад у машину. Просто сів і дивився.
Максим грюкнув дверцятами і рушив. У дзеркало він не дивився метрів сто. Потім таки глянув. Біла пляма на узбіччі не рухалася. Тієї ночі він майже не спав у холодній тітчиній хаті, де пахло сушеною м’ятою і пилом.
* * *
— Ти мені тут не розкидайся, — бурчав тим часом Леонід Олексійович у кабіні, вкладаючи кота на свою фуфайку на пасажирському сидінні. — Ще хвилин сорок, і ти б там так і залишився. Пам’ятником.
Сніжок уже відтанув, іній з його голови перетворився на краплі, і він сидів мокрий, розпатланий, але поважний. Коли в кабіні нагрілося, він перебрався водієві на коліна і так і доїхав до міста, заважаючи перемикати передачі.
На молокозаводі лаборантка Лариса, яка щоранку брала в нього проби, округлила очі.
— Леоніде Олексійовичу, ви що, тепер і котів нам привозите? На сметану?
— Пасажир, — коротко сказав він. — Безквитковий.
Дорогою назад він завернув у районну ветклініку. Лікарка, молода й спокійна, оглянула лапи, вуха, послухала серце.
— Подушечки трохи підморожені, але нічого серйозного. Він у вас домашній, одразу видно. Доглянутий, вгодований. Як він узимку на трасі опинився?
Леонід Олексійович помовчав.
— Ото якраз і збираюся дізнатися.
* * *
Біля Лідиної хати стояли дві машини. Максим, змарнілий, у тонкій міській куртці, показував чоловікові в дорогому пуховику покрівлю, яка кілька років тому почала протікати.
— Ремонт даху, звісно, треба, але стіни добрі, фундамент…
Він замовк, коли побачив, хто йде через дорогу. І що той несе, загорнувши в полу куртки. Леонід Олексійович зупинився біля хвіртки. Сніжок виглянув із-за коміра й байдуже подивився на Максима.
— Твій? — спитав сусід.
Максим почервонів, потім зблід.
— Звідки він у вас?
— З узбіччя під Дубовим гаєм. О п’ятій ранку. При вісімнадцяти градусах морозу.
Покупець кашлянув і відійшов до своєї машини, раптом зацікавившись колесом.
— Я не знав, що з ним робити, — заговорив Максим швидко, ніби виправдовувався перед учителем. — Мені в Київ з котом нікуди. Борги, квартиру продати треба, похорон, папери. Я один із цим усім. Думав, у селі хтось підбере.
— Хтось і підібрав, — сказав Леонід Олексійович. — Я. Бо твоя тітка мене про це попросила ще восени. Вона знала, що ти його не візьмеш.
Максим опустив очі.
— Вона завжди все про мене знала наперед.
— Знала, — погодився сусід. — А ти про неї, бачу, не дуже. Ти от думаєш, звідки в неї грoші на твоє навчання взялися? Із вчительської пенсії?
— Вона репетиторствувала. Трохи.
— Трохи, — хмикнув Леонід Олексійович. — Вона сюди з трьома учнями їздила влітку. Вони в неї на ганку задачки розв’язували, а вона їм варення з чаєм ставила. П’ять років так. І каблучку материну продала, коли тобі на гуртожиток не вистачало. Мені сама розказувала і казала: «Тільки Максимові ні слова. А то ще подумає, що я йому щось вимовляю».
Максим мовчав довго. Потім простягнув руку, і Сніжок, трохи подумавши, дозволив себе погладити між вухами.
— Вона казала, що я роззява, — нарешті тихо промовив Максим. — Що в мене голова не тим забита.
— Ну, в чомусь мала рацію, — не став сперечатися сусід.
Від машини озвався покупець:
— Молодий чоловіче, то ми хату дивимося чи як? У мене ще дві зустрічі сьогодні.
Максим озирнувся на нього, потім на покрівлю, на вишню під ганком, на порожнє підвіконня, де колись стояла герань.
— Вибачте, — сказав він. — Мабуть, ні. Я ще подумаю.
Коли пуховик поїхав, Максим невпевнено глянув на сусіда.
— А ви мені його віддасте?
— Ні, — відрізав Леонід Олексійович. — Я пообіцяв. Та й куди він тобі, в ту твою квартиру, де навіть кактус без дозволу не можна? А от приїжджати можеш. Дах сам себе не перекриє.
* * *
У квітні у Вербівці вперше за багато років застукали молотки над хатою біля ставка. Максим приїжджав щосуботи ранньою маршруткою, спочатку сам, потім із другом, і вони вдвох перекривали покрівлю, лаючи то погоду, то шифер, а Леонід Олексійович стояв унизу з руками в кишенях і розповідав, як це треба було робити правильно.
Квартиру в Полтаві Максим таки продав. А хату залишив.
Сніжок жив через дорогу, у Леоніда Олексійовича, спав на дивані біля грубки і щоранку о четвертій проводжав господаря на рейс, сидячи на ганку. Але щойно на Лідиній хаті вставили нові вікна, він почав ходити туди щодня. Сідав на підвіконня, туди, де колись стояла герань, і жмурився на захід.
Максим привіз із міста горщик і поставив поруч.
— Тітка б сказала, що не той сорт, — сказав він, розглядаючи червоні квітки.
— Сказала б, — кивнув Леонід Олексійович. — А потім поливала б щоранку о шостій.
Сніжок позіхнув, підставив бік сонцю і махнув сірим кінчиком хвоста, ніби поставив наприкінці розмови крапку.
