— Кішку я не візьму. Не люблю я їх.
Це була чиста правда, і я вважав її вагомим аргументом.
Тоді дружина мовчки підняла те, що пищало, притримала хвіст вище — і продемонструвала мені:
— Ну от. Ніяка це не кішка.
Аргументів у мене більше не лишилося. Довелося брати.
* * *
А почалося все годин за дві до того.
Заводити живність на зйомній квартирі ми не планували. Там і з рибками можуть бути проблеми, не те що з котом.
Ішли вночі з гостей — день народження, самі розумієте. Щоб зворотна дорога здавалася мальовничою, обирали двори глухіші.
Район старий, здебільшого однопід’їздні двоповерхівки. А в таких районах буйних не залишилось ще на світанку дев’яностих, самі бабусі лишилися. Навіть під’їзди навстіж — мода на домофони сюди ще не скоро дійде.
Ну й літо надворі, спека.
І десь зовсім поруч із нашим будинком із такого гостинного, але геть неосвітленого під’їзду почувся писк. Схожий на мишачий, але гучніший і тягучіший. Такий, що вибиває сльозу навіть у старої діви, яка передивилася телевізор.
Моя одразу насторожилася.
— Дай сюди запальничку.
І кинулася рятувати когось у цю темряву. В атаці махала нею так, що я став побоюватися за оббивку квартирних дверей.
Обійшлося.
* * *
Джерело шуму виявилося майже одразу — воно й не думало ховатися.
Крихітне кошеня, ще сліпе, безглуздо повзало по дошках площадки. Натикаючись на килимки, затихало ненадовго, потім знову починало рипіти.
— Мати десь поруч, — сказав я з надією. — Почекаємо, вона прийде.
Сиділи на лавочці години півтори. І я не заснув тільки тому, що кошеня горлало на диво нудно й противно.
Кішка не приходила. А котейко явно вибивався із сил.
Ось тоді я й спробував прошмигнути повз відповідальність із тією славною заявою про нелюбов до кішок. І ось тоді мені й показали хвіст.
* * *
Кота визначили на кухню, спорудивши йому тимчасову загородку зі старої коробки.
Молоко в холодильнику знайшлося, тільки підігріли. Кормили із піпетки. Словом, няньки ми виявилися так собі, хоча й старанні.
Довелося наливати гарячу воду в півлітрову банку з-під якогось давно з’їденого маринаду й пакувати цю банку в старий мохеровий шарф — для кошлатості. Відчувши тепло, кошеня прилаштувалося поверх банки (щоб та не каталася, підперли сірниковими коробками) і закуняло.
Вигляд мало дурний і задоволений. Утім, ми теж.
Як воно й належить, моя половина невдовзі передала всі повноваження нічної няньки мені.
— Ти ж однаково не спиш, — пояснила вона крізь сон.
Заперечити було нічого. Спала вона міцно, уві сні дихала рівно. А я кожні півтори години ходив міняти теплу воду в банці й заодно підгодовував нового пожильця.
Очі в нього розплющилися через пару днів. Хоча перший час справі це допомагало мало — вочевидь, фокусування налагоджуватися не бажало.
А от галасу додалося: котейко намагався виявити активність і різко заперечував проти самотності.
У підсумку з кухні на ніч він перекочовував мені на шию. Точніше, на подушку. Згортався між шиєю і плечем і щасливо дрих.
І все б нічого, але на спині я хроплю. І цей процес не факультативний, а обов’язковий.
— Перевертайся, — казала дружина й підштовхувала мене ліктем під ребра.
До фізичних страждань додалися моральні — страх задавити нетямущого уві сні.
* * *
Потім почалися муки вибору імені.
Пушка й Барсика відкинули як буржуазні пережитки. За підсумком дістали мало не нервове виснаження.
— Гордій, — сказала дружина. — Ти подивися на нього. Він же інакше на нас і не дивиться.
Із поваги до постави й природної грації заперечувати я не став. Відтоді ми до нього тільки на повне ім’я й зверталися — скорочень він не визнавав.
Кіт виріс красивий, довгоногий. Хода його нагадувала про манери манекенниць на подіумі, а хитрий погляд — провінційного трагіка в ролі водевільного негідника.
Боялися, що почне мітити. Але він швидко освоїв і лоток, і внутрішньосімейну субординацію, і клопоту нам не завдавав.
* * *
Це був мій кіт.
І коли дружина уві сні норовила покласти голову мені на плече, неодмінно отримувала по цій голові пару швидких ударів. Щоправда, подушечками лап — кігті він у хід не пускав.
Але якось знайшовся привід їм помиритися. Я на місяць поїхав у відрядження.
На третій день дружина зателефонувала.
— Він не їсть. Зовсім нічого.
На п’яту добу моєї відсутності кіт загадив усю кухню, і телефон уже не замовкав до ранку.
— Кидай усе й їдь додому. Чуєш?
— Це триста кілометрів.
— То й що?
Я на таке не пішов. А вона видзвонила знайому ветеринарку.
— Заспокойтеся, — сказала та. — Вони так іноді на стрес реагують. Дайте валер’янки й чекайте.
І чи то здоровий організм тварини переміг, чи то до адресата дійшли її прохання й обіцянки — словом, кіт вижив і цілком оговтався вже до полудня наступного дня.
І не просто оговтався. Він переглянув свою поведінку щодо господині: першої ж ночі демонстративно прилаштувався до неї на плече. Удень, щоправда, норовлячи подрімати на моїх майках.
* * *
Після мого повернення поїхали на дачу до тещі — святкувати. Гордія теж прихопили: погуляти на волі й мишей поносити.
Щоправда, не врахували, що той у машині вперше. За що й поплатилися.
Кіт шарахався салоном із висунутим по-собачому язиком і норовив усістися на кермову колонку, чим неабияк дошкуляв. Потім пішов усе ж на заднє сидіння, де знайшов собі заняття.
Річ у тім, що в нашій машині задні вікна відкриваються з панелі, розташованої в ногах пасажирів. І виконані ці кнопки у вигляді важельків.
Так що Гордій випадково на нього натиснув — і вікно відчинилися, а салоном загуляв вітер.
Кота злегка продуло. І побачив кіт, що це добре.
Так що, щойно ми зачиняли вікна, у кота вивалювався язик. Гордій заходився крутитися ззаду — вочевидь, до кінця не тямлячи, як командувати салонним вітром, але відчуваючи, що все вирішується десь тут.
І крутився, поки випадково знову не відчиняв вікно.
На дачі він зачарував усіх тим, що внадився забиратися на яблуні.
Стовбури в тих покручені й криві, лазити зручно. Але по деревах шарахається майже будь-яка кішка. А наш кіт узяв іншим: якщо на шляху траплялися тонкі гілки, що заважали променаду, він їх не огинав, а просто відгризав. І спльовував убік. Точно хуліган недопалок.
Щоправда, потім він поцупив котлету зі столу, що якось затьмарило його геніальність з погляду тещі.
— Геній, кажеш? — уточнила вона, дивлячись у порожню тарілку.
А він і не нав’язувався — котлету зручніше їсти під сараєм, на самоті.
* * *
Потім знову було місто. І Гордій полюбив ходити з нами в магазини.
До мене він забирався за пазуху, визираючи між ґудзиками пальта. А до дружини застрибував на плечі й зображав боа.
Якщо в магазин вирушали вдвох, то туди їхав на мені. А вже в магазині демонстративно віддавав перевагу жіночому товариству.
Продавці скоро звикли до такого атракціону й перестали дивуватися. А от черга, бувало, кліпала очима. Гордій дивився на натовп поблажливо й зверхньо задирав носа, прикриваючи жовті, майже зміїні очі.
* * *
Потім ми придбали квартиру.
І кіт до неї довго звикав, шарахаючись і сичачи на кожну незнайому річ. Ми не звертали уваги, куди більше побоюючись, що він сигане у вікно — жили ми тоді на четвертому.
І кіт таки вийшов у кватирку, погнавшись за синичкою. Якраз перед Новим роком.
Я відчинив вікно й глянув униз, уже приготувавшись побачити найгірше.
Але побачив кучугуру й щось на кшталт волохатого буряка, бадилля якого нервово смикалося.
Кіт увіткнувся в замет і застряг. Назовні стирчав тільки хвіст, яким демонструвалася маса невдоволення. Стільки, скільки дозволяли інструмент і технологія.
Довелося нашвидку вдягатися, спускатися вниз, обходити будинок. І грати в ріпку — Гордій очікував свого звільнення в тій самій позі.
Щоправда, я не став його висмикувати, як ріпку, а підкопав досить щільний наст. Кіт не заперечував. Але вигляд мав геройський і невдоволений.
Усю дорогу до квартири цей герой виконав, зображаючи рушник на моєму плечі. І навіть удома години три наполягав на збереженні тієї самої дислокації. Потім тихо замуркотів і дозволив пересадити себе на коліна. Відійшов.
* * *
Зараз Гордієві на людську мірку років вісімдесят.
Він щодня дефілює королем, зображаючи господаря квартири й плутаючись у ногах. Але одразу ховається, щойно приїжджають у гості небожі — вочевидь, пам’ятає, як наші сини тягали його по всій квартирі, анітрохи не дбаючи про котячий комфорт.
Якщо діти залишаються ночувати, Гордій і зовсім зникає. І тільки вночі ми прокидаємося від його поспішних кидків до лотка. Кіт робить свої справи й знову кудись пропадає — таємницю його лігва ми поки що так і не розкрили.
А от коли гості їдуть, він довго не вірить своєму щастю. Нюхає кут дверей і нервово смикає вусами.
А потім знову стає паном, користуючись нашою любов’ю до нього.
