Матвійко завжди мив за собою чашку.
Не тому, що просили. Просто допивав чай, ніс чашку до мийки, споліскував під струменем, ставив на сушарку ручкою вправо і повертався за стіл. Долоні на колінах. Спина рівна, як у першокласника на першому в житті уроці.
— Дякую, тьотю Оксано. Дуже смачно.
Оксана відверталася до плити й довго переставляла там щось, чого переставляти не треба було. Аби тільки він не бачив її обличчя.
Бо яка ж вона йому тьотя. Два місяці вже не тьотя.
* * *
Забрали вони його на початку квітня, з дитбудинку. Сім років, сірі очі, у папці — фотографія, на якій хлопчик дивиться просто в об’єктив, ніби хоче про щось запитати, та не наважується. Оксана побачила ту фотографію в четвер увечері. У п’ятницю вранці вона вже не могла думати ні про що інше.
Вихователька, Галина Іванівна, сива, з міцними, як у сільської жінки, руками, розмовляла з ними довго. Не відмовляла. Але й не поспішала радіти.
— Ви тільки не поспішайте з ним, — казала вона. — Він хороший. Він дуже хороший хлопчик. Просто його вже тричі привозили назад.
Тричі. Щоразу однаково: доросла людина тримає його за руку, у другій руці — картата торба, у якій уміщається все його життя. Торбу ставлять біля порога. Дорослі говорять щось про обставини, про здоров’я, про те, що вони старалися. І виходять швидко, дивлячись собі під ноги, бо в очі дитині подивитися важче, ніж підписати папери.
У Галини Іванівни був зошит, куди вона записувала, хто з її дітей де тепер. Проти імені Матвія стояли три закреслені адреси.
— А ви все одно вірите? — тихо спитала Оксана.
Галина Іванівна подивилася на неї так, наче зважувала на невидимих терезах.
— А що мені ще лишається.
* * *
Ремонт у меншій кімнаті Андрій робив сам, три вихідні поспіль. Зішкріб старі шпалери, вирівняв стіну, поклеїв нові — світлі, з дрібними корабликами. Купили ліжко, лампу з ведмедиком, письмовий стіл на виріст. Пральну машину теж довелося брати нову, бо прання в домі стало втричі більше, і Оксана раділа цій дурниці як дитина: значить, у домі є дитина.
Картина з вітрильником над ліжком висіла криво. Скільки Андрій її не рівняв, за два дні вона знову з’їжджала вбік. Оксана потім думала, що це був єдиний предмет у тій кімнаті, який поводився чесно.
Речі свої Матвій із торби так і не виклав.
Оксана знайшла її на третій день — під ліжком, зібрану, із застібнутою блискавкою. Витягла, поклала на покривало, розстібнула. Дві футболки, шкарпетки, зошит, пластмасовий солдатик без руки. Хотіла розкласти все по полицях. Узялася вже за футболки.
А тоді склала назад, застібнула і поставила під ліжко, як стояло.
* * *
Два місяці вони робили все, що вміли, і ще трохи більше.
Возили до лікаря, здавали аналізи, слухали, що з такими дітьми добре працює дитячий психолог і що поспішати не варто. Купували морозиво. Ходили до парку. Андрій витягав із гаража старий велосипед і по годині крутив педалі поруч, притримуючи сідло.
А Матвій дякував.
— Так, тьотю Оксано. Добре, дядю Андрію. Дозвольте вийти з-за столу. Пробачте.
Ввічливий до нудоти. Слухняний до розпачу. Він не бешкетував, не просив, не вередував, не забував мити руки. Він жив у них так, як живуть у чужому домі, куди пустили переночувати: тихо, акуратно й ненадовго.
Одного вечора Андрій сидів на кухні й дивився у вимкнений телевізор.
— Оксан, я не можу. Я з ним говорю, а він мені — «дозвольте». Я ж не начальник йому.
— А ти що хотів? Щоб він за два місяці забув, як його тричі вивозили?
— Я хотів, щоб він хоч раз попросив добавки.
* * *
Тітка Люба була проти з першого дня.
Оксанина тітка, материна старша сестра, жінка прямих слів і твердих переконань. Коли почула про дитбудинок, поставила чашку на блюдце так, що дзенькнуло.
— Ти хоч розумієш, кого береш? Це ж відмовник зі стажем. Три родини не витримали. А ти витримаєш?
Помирилися вони тільки через декілька місяців, і то наполовину. А в травні тітки Люби не стало. Раптово, на власному городі, серед розсади помідорів, яку так і не встигла висадити.
Лишила вона по собі хату в Ковалівці, півгектара городу, погріб із трилітровими банками — і кота.
Кота звали Гнат.
Здоровенний смугастий котяра з обірваним вухом і поглядом бухгалтера, який знає про вас усе. Тітка Люба взяла його з притулку вже дорослим, років шість тому, і за ці шість років він так натоптався кігтями по її суворій душі, що вона зробила річ, від якої родина оніміла.
Вона внесла кота в заповіт. Першим рядком.
Заповіт був оформлений у нотаріуса, за всіма правилами, з печаткою і датою: юридичні послуги тітка Люба поважала значно більше, ніж родичів. І там чорним по білому стояло: хату успадковує той, хто забирає Гната. Кіт у цій хаті господар. Не буде Гната — не буде й хати.
* * *
На дев’ятий день у Ковалівці зібралася вся рідня.
Оксана й не підозрювала, що в неї стільки родичів. Самих тільки племінників набралося шестеро, і кожен, як з’ясувалося, гостро потребував нерухомості. Хату міряли очима ще від хвіртки. Обговорювали, чи міцна покрівля, чи не поведе фундамент, у скільки обійдеться підвести воду в дім, скільки коштує зараз проєкт і документи на розподіл ділянки.
А про кота говорили інакше. Між іншим, ніби про мішок картоплі, який ніхто не хоче тягти.
— Та в притулок його, та й по всьому. Там годують.
— Не на вулицю ж. Дах є, миска є.
— Мало що бабі в голову зайшло. Кіт — і господар. Смішно.
Матвій стояв біля дверей у веранду, тримався за Оксанину руку і мовчав. Він завжди мовчав. Тому ніхто й не подумав, що він слухає.
А він слухав. І чув не про кота.
Він чув: «Не витримали». «Три родини». «Назад». «Там годують».
Оксана відчула, як спітніла долонька вислизнула з її пальців. Обернулася — а хлопчика вже нема.
* * *
Шукали до сутінків.
Обійшли город, малинник, погріб, зазирнули в криницю — і Оксані стало зле від самої думки. Гукали через паркан у сусідів. Сусідський пес Рекс гавкав на всіх підряд і нічим не допоміг. Андрій двічі обійшов кукурудзяне поле за хатою, кричав так, що зривався голос.
Родичі, які до того ділили дах і фундамент, спершу теж походили дворами, а потім якось непомітно почали збиратися по машинах. Дорога далека, завтра на роботу, ви дзвоніть, якщо що.
Оксана сиділа на ґанку і вже не витирала обличчя. Андрій набирав номер поліції.
І тут із-під ґанку, з якоїсь щілини, куди й миша не пролізе, виліз Гнат.
Вигнув спину. Ткнувся лобатою головою в Оксанине коліно. Потерся раз, другий. А тоді сів навпроти, підняв морду і довго дивився їй в очі — уважно, примружено, ніби зважував, чи варто мати з нею справу.
Мабуть, вирішив, що варто.
Бо мявкнув — голосно, вимогливо, зовсім не по-котячому, — узяв зубами край її спідниці й потягнув.
— Андрію…
Гнат відпустив спідницю, відійшов на три кроки, озирнувся й мявкнув знову. Так гавкають вівчарки, коли хочуть, щоб за ними йшли.
І вони пішли.
Через увесь город, повз малинник, до сінника в самому кінці ділянки. Кіт видерся драбиною вгору, не озираючись, — знав, що вони позаду. Андрій поліз слідом, ступаючи по трухлявих щаблях так обережно, ніби ніс щось скляне.
У найдальшому кутку, на старому сіні, згорнувшись калачиком, спав Матвій. Зарюмсаний, з прилиплою до щоки соломинкою, дуже маленький і дуже кутастий.
Гнат неквапом підійшов і вклався йому під бік, наче так і було задумано з самого початку.
* * *
Матвій прокинувся від світла ліхтарика. Сів. Обхопив кота обома руками.
І подивився на них з викликом — уперше за два місяці не ввічливо, а по-справжньому, зло, як дивляться діти, коли їм більше нічого втрачати.
Він нічого не сказав. Але в тому погляді було все: «Що? Його теж? У притулок? Як мене?»
Андрій присів навпочіпки на сіні. Помовчав.
А потім спустився вниз, вийшов у двір, де вже гуркотіли двигуни, і сказав голосно, щоб чули всі:
— Люди добрі. На хату я не претендую. Діліть як хочете. Кота забираю.
Хтось перепитав, чи він серйозно. Хтось пирхнув. Але заперечувати ніхто не став — надто вигідно виходило.
Гната винесли до машини на руках, і той обурено мрякнув, бо котів його комплекції на руках носити не заведено. А слідом, не чекаючи запрошення, у салон стрибнув Матвій. Сів посередині заднього сидіння, посадив кота на коліна й міцно тримав його всю дорогу до Полтави, ніби боявся, що на якомусь повороті все це виявиться помилкою.
* * *
Так вони й почали жити вчотирьох.
І от що дивно: чи то часу минуло достатньо, чи то щось клацнуло в дитячій душі того вечора на сіннику, чи, може, смугастий Гнат таки намуркотів щось потрібне у вухо, поки хлопчик спав.
Але Матвій почав відтавати.
Спершу дрібницями. У червні вперше попросив добавки — сам, без запитань, простягнув тарілку. Андрій тоді вийшов на балкон і хвилин п’ять стояв там, дивлячись на порожнє подвір’я.
Потім поскаржився, що шкарпетки колючі. Потім не доїв кашу і сказав, що не любить манку. Потім насупився й пробурчав, що йому набридло щодня ходити до парку.
Оксана слухала все це і всміхалася, як дурненька. Бо капризи — це для тих, хто впевнений, що його не віддадуть.
Гнат тим часом узяв дім під контроль. Спав на Матвієвому рюкзаку, полював на шнурки, вимагав їжу о шостій ранку і жодного разу за все літо не подряпав нові шпалери з корабликами. Мабуть, розумів, що ремонт робили не для нього.
А наприкінці серпня Оксана прибирала в кімнаті й раптом зупинилася посеред килима з ганчіркою в руці. Щось було не так. Чогось не вистачало.
Під ліжком було порожньо.
Картата торба лежала на антресолі — порожня, складена вчетверо, засунута під зимову ковдру. Речі стояли на полицях.
Оксана сіла на підлогу й просиділа так хвилин десять.
* * *
А в неділю вони втрьох поверталися з магазину.
Ішли дворами, несли пакети, сперечалися про те, чи поїдуть восени в Карпати і чи візьмуть Гната з собою, — Матвій наполягав, що візьмуть обов’язково, бо кіт же не винен, що не любить машину.
А потім хлопчик раптом зірвався з місця й побіг. Просто так, без причини, як бігають семирічні. Через двір, повз лавку, до під’їзду, де на підвіконні першого поверху, сонно мружачи жовті очиська, чекав на них смугастий господар дому.
І вже біля дверей, обернувшись, крикнув через плече:
— Я перший, мамо!
Він і сам, здається, не одразу зрозумів, що сказав. Зупинився. Постояв секунду.
А тоді знизав плечима й побіг далі.
Оксана піднялася сходами, як уві сні. У квартирі схопила з підвіконня кота однією рукою, другою притиснула до себе Матвія — так міцно, що той пискнув, — уткнулася носом Андрієві в плече і тихо, дуже щасливо заплакала.
А Гнат терпів. Він узагалі багато чого терпів у цьому житті.
І, судячи з усього, знав, заради чого.
